 |
Червоний ренесанс
Режисери: Віктор Шкурін, Олександр Фролов
Кіностудія: «Контакт»
За період 20–30-х років ХХ століття українська культура пережила своє становлення, розквіт і трагічний фінал. Трисерійна документальна картина розповідає про долі Володимира Сосюри, Павла Тичини, Миколи Хвильового, Леся Курбаса, Миколи Куліша, Михайла Бойчука та Олександра Довженка. У фільмі використані хроніки того часу, автори картини побували на місцях, де розвивалися події цієї похмурої для України епохи, та у численних музеях, що зберегли матеріали, папери й свідчення тих років.
Моя адреса — Соловки
Режисер Леонід Анічкін
У 1991 році завершено роботу над кіносеріалом «Моя адреса Соловки». Фільм «Пастка» розповідає про життя і смерть Леся Курбаса. Фільм «Тягар мовчання» — про останні дні життя драматурга Миколи Куліша. Це документальні свідчення про знищення духовної еліти України у найстрашнішому радянському таборі смерті. Різні були у них офіційні вироки, по різному складалися страшні соловецькі будні, та фінал чекав один — смерть. У темряві цього страшного архіпелагу вогонь їхнього життя в тих умовах не міг палати смолоскипом. А лише блимав свічечками. І вони захищали це світло в собі долонями на перехресті життя від шаленого поступу локомотиву часу. Вони робили нелюдські зусилля, щоб врятувати свій розум і врятувати в собі українську культуру для нас, для їхніх нащадків. А від нас залежить — кане це світло у безвість чи горітиме в серцях в ім’я майбутнього.
…Саме в 30-х роках нам було завдано удару, від якого ми не оговталися досі. Американець Джеймс Мейс нинішній період історії України визначає як «постгеноцидний». Процесу інтелектуального і мо-рального занепаду українського суспільства та подальшого російщення не змогло зупинити навіть проголошення незалежности. Щоб поневолений український народ ніколи в майбутньому не спро-мігся на самостійність, а лише зі страхом поглядав на «старшого брата», російські окупанти століттями свідомо, а в радянські часи особливо інтенсивно проводили сатанинську селекцію: винищували найкращу частину корінного населення, залишаючи на розплід покірних «плохих овець». Це денаціоналі-зоване «матоязичноє насєлєніє» досі тужить за «розірваними зв’язками» та голосує за комуністів і реґіоналів тільки тому, що їхні погано замасковані цілі – Україну як державу «упразднить за ненадоб-ностью» (вислів М. Салтикова-Щедріна). Комуніс-ти — так ті зовсім не визнають існування україн-ського народу — є лише «народ України».
Тарас Шевченко, спираючись на свій історичний досвід, ще ген коли спостеріг підміну свідомости українського народу:
Ляхи були – усе взяли,
Кров повипивали!
А москалі і світ Божий
В путо закували.
Що після геноциду 30-х років Шевченко сказав би своїм зачарованим на Кремль нащадкам, які досі не мислять себе поза російським політичним простором?
Василь ОВСІЄНКО
http://kobza.com.ua/content/view/1820/34/
|